|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
|
|
|||
Давно те було. Уже поросли небуттям степи і могили. Й книжки такі мали б уже давно бути, але ми, українці, не мали такого права, бо жили у величезній «щасливій» державі на ймення Радянський Союз — тюрма народів. Минають часи, відходять уже останні свідки подій середини двадцятого століття і ми, нащадки цілих, нащадки вцілілих, збираємо по зернятках їхні спогади. Не забути, не втратити, пам’ятати.
Історії, описані тут, — історії справжніх живих дітей, які уміли гратися і допомагати своїм батькам, мріяли про щось, чогось не любили, часом не були слухняними. Словом, ці історії — історії найзвичайнісіньких дітей, розказані ними чи їхніми родичами. І коли мене спитали б, чи я знаю цих людей, то моя відповідь: «Так». Двоє з оповідачок — бабусі моїх добрих подруг, а одна — моя, бо немає в Україні людей, родин яких не торкнулося страшне слово «Голодомор».
Не бажаю гарного читання. Бажаю мудрого читання, люба читачко чи любий читачу. Нехай на нашій прекрасній землі буде мир і діти ніколи не знають горя.
Авторка Юлія Смаль
Довгий час у нашому суспільстві побутувало переконання, що не варто розповідати дітям історію Голодомору. Бо вона складна та жорстока і анітрохи не нагадує казку. Але це наша історія… Авторки цього видання підібрали формат, який найбліьше пасує для пізнання дитиною середнього та старшого шкільного віку теми Голодомору. До того ж це ще й історія про вміння залишатися людьми у найскладніших ситуаціях, допомагати ближньому, історія найбільшої волелюбності і надлюдської незламності нації, яка вистояла і сформувалася. Прочитайте книгу самі, прочитайте її разом з дітьми, розпитайте разом вашу прабабусю, запишіть історію вашої родини. Адже знання і пам’ять — це наша зброя проти повторення подібних злочинів у майбутньому.
Команда Національного музею Голодомору-геноциду